Робота в групах (випереджальне домашнє завдання: виписати цитати, прослідкувати зміни в характерах героїв).
Завдання для I групи: міс Полі Гаррінгтон на початку твору.
(Цитатний матеріал).
« – Так, мем, – Ненсі стримала зітхання. Мабуть, їй ніколи не вдасться догодити цій жінці…»
«…Що господиня – строга жінка з суворим обличчям, котра хмурніла щоразу, коли ніж падав на підлогу, чи грюкали двері. Але навіть якщо усі ножі лежали на місці і з дверима нічого не відбувалося, вона однаково не усміхалась».
«– Так, звичайно, Ненсі, оскільки мені випало мати сестру, котра через свою глупоту одружилася і привела дітей у світ, де й без них вистачає клопоту. І тепер я повинна хотіти опікуватися ними? Проте, як я вже сказала, робитиму все, що належить». (Тітка Полі).
«Тепер їй сорок, і вона сама як перст на цілому світі». (Ненсі)
«Казала, що не вважає себе самотньою. Що любить самотність і тишу. І ось тепер!..» (Ненсі)
«Міс Полі підвелася з крісла – похмура, зі стиснутими губами. Звичайно, вона тішилася своїми чеснотами, почуттям обов'язку і сильною вдачею, які допомагали їй залишатися собою. Але – Поліанна... Це ж треба було вигадати таке ім'я!»
«– Так, звичайно, Ненсі, оскільки мені випало мати сестру, котра через свою глупоту одружилася і привела дітей у світ, де й без них вистачає клопоту. І тепер я повинна хотіти опікуватися ними? Проте, як я вже сказала, робитиму все, що належить». (Тітка Полі)
«Знаю. Це почалося, відколи вона посварилася зі своїм коханим, – кивнув старий Том. – Вона після того наче полину й будяччя наїлася: усіх довкола шпиняє».
«Міс Полі Гаррінгтон не підвелася назустріч своїй небозі. Щоправда, коли Ненсі й дівчинка з'явилися на порозі вітальні, вона відірвала очі від книжки і простягла дівчинці руку з таким виглядом, начебто кожен її довгий холодний палець був уособленням почуття обов'язку».
Запитання:
- Якою ми бачимо міс Полі на початку твору?
- Як вона відреагувала на лист, в якому йшла мова про приїзд Поліанни?
- Чи згодні ви з думкою міс Полі: «…Привела дітей у світ, де й без них вистачає клопоту». Дайте пораду міс Полі з вашої власної позиції щодо цього питання.
- Як міс Полі веде себе з прислугою?
- Що вплинуло на її поведінку?
- Доведіть, що жити поряд з такою людиною непросто.
Завдання для II групи. Міс Полі Гаррінгтон після приїзду небоги.
(Цитатний матеріал).
«…І ви виглядали так гарно, що я кинулася вниз, щоб обійняти вас…». ( Поліана).
«Похилений дідусь раптом відвернувся. Міс Полі спробувала нахмурити брови, але цього разу їй це вдалося гірше».
«І я вважаю своїм обов'язком купити тобі все необхідне, щоб тобі не соромно було з'являтися на людях». (Тітка Полі)
«Купівля нового одягу для дівчинки викликала у всіх неймовірне збудження. Міс Полі відлягло; вона розпружилася, як людина, що ступила на тверду землю після ходіння по щойно застиглій вулканічній лаві».
«Міс Полі простувала попереду. Якщо чесно, вона почувалася напрочуд безпорадною. Уже втретє від часу приїзду Поліанни, вона намагалася її покарати... і втретє її покарання сприймалося як найвища нагорода. Не дивно, що міс Полі почувалася на диво безпорадною».
«Відколи дівчинка оселилася в домі, міс Полі раз по раз робила несподівані й дивовижні речі, чинила щось зовсім інше, ніж намірялася перед тим».
«Я рада, що тобі сподобалися такі зміни. Але, якщо тебе так обходять ці речі, я сподіваюся, ти дбатимеш про них. Поліанно, підніми стілець. Ти за ці півхвилини двічі грюкнула дверима, – міс Полі намагалася говорити якомога суворіше, бо раптом відчула, що вибухне плачем, а плакати вона не звикла».
«Міс Полі лишилася у вітальні. Спочатку відчула незрозумілий неспокій, а потім – радість... з казна-якого приводу».
«Адже вона взяла мене! А тоді Флаффі і Баффі, коли в них не було нікого, хто б їх любив, і їм не було де жити, а це ж лише кошеня і песик». (Поліана)
«– Боже, яке у вас чудове волосся, – туркотіла Поліанна».
«Поліанно, – прорвався з-під завіси волосся здавлений приголомшений голос. – Я... я не розумію, чому дозволяю тобі робити ці глупства». (Тітка Полі).
«Вона (Поліанна) побачила обличчя – не юне, це правда, – але воно світилося збентеженням і здивуванням. Очі блискали. Темне і все ще вологе волосся спадало м'якими хвилями на чоло і плавними лініями вигиналося над вухами, а де-не-де виднілися ніжні кучерики).
«– Зрештою, не моє мелеться, – задихано торохтіла вона. – Але це лише натяк на те, як вона через вас подобрішала і пом'якшала? Взяти хоча б собаку чи кота, і те, як вона зі мною розмовляє... Міс Поліанно, не варто й казати, як вона сумуватиме без вас». (Ненсі).
«– Я не змогла, сер, справді, – вибовкала Поліанна. – Розумієте, я все взнала, не питаючи в неї. Я потрібна тітоньці Полі й тому хочу лишитися в неї, – сміливо визнала вона, – аби ви тільки знали, яка вона добра була до мене. І ви знаєте, мені здається, вона вже починає радіти багатьом речам. Такого раніше не було. Ви самі казали. Містере Пендлтон, я просто не можу лишити тітоньку Полі, особливо зараз». (Поліанна).
«– Варто лише подивитися на господиню, – ридала Ненсі, розповідаючи Томові про пригоду, коли лікар почав оглядати дівчинку в принишклій кімнаті, – щоб зрозуміти, що вона не просто «виконує обов'язок». Її руки не тряслися, а в очах горів такий вогонь, ніби вона хотіла відігнати самого Янгола Смерті, – хіба так поводяться, коли просто виконують свій обов'язок? Ні, ні за що».
«– Але за мною не треба доглядати... це ж не надовго! Я хочу встати. Мені треба до школи. Я ж піду завтра до школи?» (Поліанна)
«Від вікна, де тепер стояла міс Полі, долинув здушений плач».
«Любов, – міс Полі раптом пригадала, чому, власне, вона взяла дівчинку... а тоді спливли в пам'яті слова Поліанни, які вона сказала сьогодні вранці: «Я люблю, коли мені кажуть «люба», але від рідних це чути набагато приємніше». І цій спраглій любові дитині хотіли пожертвувати любов, що зберігалася в серці двадцять п'ять років... а вона ж уже достатньо доросла, щоб спокуситися на любов! Міс Полі усвідомила це зі щемом у серці. І вона зрозуміла ще одне: без Поліанни її майбутнє ввижалося зовсім безрадісним».
«День спливав за днем, і справді здавалося, що тітка Полі робить усе (крім цього) на догоду небозі».
Запитання
- Який жест Поліанни приголомшив міс Полі?
- Чим керується міс Полі, купуючи новий одяг для племінниці?
- Як ви думаєте, чому « Відколи дівчинка оселилася в домі, міс Полі раз по раз робила несподівані й дивовижні речі, чинила щось зовсім інше, ніж намірялася перед тим?»
- Які зміни у зовнішності, поведінці, характері ви помітили, підтвердіть цитатами з тексту.
- Що зрозуміла міс Полі після розмови з Джоном Пенделтоном?
Завдання для III групи: Містер Джон Пенделтон
(Цитатний матеріал).
«Чоловік був завжди вбраний у довгий чорний сюртук та шовковий циліндр, – цього інші чоловіки не носили. Його бліде обличчя завжди чисто поголене, а волосся, що вибивалося з-під циліндра, було позначене сивиною. Ідучи, він тримав спину, а ходив переважно швидко й завжди сам, через що Поліанна йому співчувала. Може, саме це спонукало дівчинку одного разу звернутися до нього».
«– Доброго дня, сер. Який чудовий сьогодні день, чи не так? – бадьоро запитала вона (Поліанна), підійшовши до нього».
«Чоловік ковзнув по ній поглядом, а тоді нерішуче зупинився.
– Це ти – до мене? – різко запитав він.
– Так, сер, – розцвіла Поліанна. – Я кажу, який сьогодні прекрасний день, чи не так?
– Гм? О! Гм, – витиснув із себе незнайомець і розгонисто пішов геть».
«Коли ж утретє Поліанна звернулася до нього в такий спосіб, чоловік різко зупинився.
– Хто ти, дитино, і чому ти щодня звертаєшся до мене?
– Я – Поліанна Вітьєр. А ви видаєтеся таким самотнім. Я така рада, що ви зупинилися. Приємно з вами познайомитися. А тепер скажіть, як вас звуть.
– Ну, власне... – чоловік не доказав і подався геть швидше, ніж раніше.
Поліанна розчаровано, без звичайної своєї усмішки дивилася йому вслід».
«Може, він не зрозумів. Але ж не личить знайомитися лише наполовину. Я ж досі не знаю, як його звати», – міркувала вона дорогою».
«Чоловік різко зупинився. Обличчя йому викривила злість».
«– Послухай, дівчинко, давай домовимося раз і назавжди, – роздратовано мовив він. – Мені є про що думати, крім погоди. Я ніколи не звертаю уваги на те, світить сонце чи ні».
«Коли наступного разу Поліанна зустріла чоловіка, він пильно подивився їй в очі, і через це – подумала Поліанна – його обличчя погарнішало».
«Так, сер. Я побачила це за усмішкою і вогником в очах». (Поліанна).
«Відтоді чоловік завжди сам заговорював до Поліанни, і частіше за все перший звертався він. Зазвичай він просто вітався».
«– Але він ніколи ні з ким не розмовляє, дитино моя, він мовчить роками. Хіба що у справах. Це – Джон Пендлтон. Він живе сам у величезному будинку на Пендлтонському пагорбі. Він відмовляється від послуг кухарки, тому щодня тричі на день ходить їсти до готелю. Я знаю Селлі Міллер, яка прислуговує йому, так вона розповідала, що він ледве вичавлює із себе слова, щоб сказати, що він замовляє. Кожне друге слово доводиться вгадувати. Це конче щось дуже дешеве. Але вона й без слів усе знає». (Ненсі).
«Але ви тільки удаєте сердитого. В душі ви не такий». (Поліанна).
«– Це дивно, але собаки й коти бачать справжню суть людини краще, ніж самі люди, чи не так?» (Поліанна).
«Губи чоловіка мимоволі розтяглися в усмішку. Він тільки й сказав: «Угу!». Несподівано чоловік повернув голову і розплющив очі Коли Поліанні треба було вже збиратися додому, завжди суворий містер Пендлтон звернувся до неї незвичним тоном:– Дівчаточко, – промовив він, – я хочу, щоб ти якомога частіше приходила до мене. Обіцяєш? Я зовсім самотній, і ти мені потрібна. Є ще одна причина, і я тобі про неї скажу.і. У їхній глибині була така туга, що й Поліанна її побачила і зчудувалась».
«Подумати тільки, – зітхала Ненсі, – він показував вам усе й розповідав різні історії! І це сердитий Джон Пендлтон, який слова зайвого ніколи не скаже?!»
«Коли вона вийшла з кімнати, він (Джон Пендлтон) усміхненими очима подивився на зачудовану Поліанну».
«Чоловік стиха засміявся. Поліанна здивовано повернулася до нього, бо сміх був більше схожий на схлипування».
«Чоловік розреготався. Він з цікавістю дивився на захват Поліанни. Раптом щось спало йому на думку. Він торкнув дзвіночок біля себе».
«Послухай, Поліанно, як ти дивишся на те, щоб переїхати й жити до мене? спитав він, хвилюючись. – Бо я тебе майже не бачу». (Джон Пендлтон).
«Це було раніше, доки ти не навчила мене своєї гри. Тепер я навіть радію, що за мною доглядають». (Джон Пендлтон).
«– Але... я не зміг привести її сюди. Немає значення чому. Так вийшло... та й годі. Відтоді цей будинок став для мене купою сірого каміння, а не домівкою. Він потребує жіночої руки і серця – або дитячої присутності, щоб стати домівкою. А в мене – ні того, ні того. Тому я й прошу тебе переїхати». (Джон Пендлтон).
«За ці роки я став сердитим, дратівливим; я нікого не любив і мене ніхто не любив, а мені ж іще шістдесят не переступило. І ось одного дня в моєму житті з'являється маленька дівчинка, схожа на ті призматичні підвіски, які тобі так подобаються. І вона затанцювала вогниками в моєму житті і осяяла мій похмурий старий світ пурпуровими, золотими, яскраво-червоними іскрами свого щастя. Коли я з'ясував, хто ти така, я спочатку не хотів тебе бачити. Я не хотів згадувати... про твою маму. Але ти сама бачиш, що з цього вийшло. Мені кортіло тебе бачити. А тепер я хочу бачити тебе завжди. Може, зараз ти згодишся переїхати до мене?». (Джон Пендлтон).
«– А про мене тобі байдуже? Як я зможу тепер «радіти життю», коли тебе не буде поряд? Зрозумій же, Поліанно, що лише з твоєю появою я прокинувся для життя. Якби ти була моєю дитиною, я став би щасливим... І я б намагався зробити тебе щасливою. Я ні в чому тобі не відмовлятиму. Я віддам тобі усі гроші, до останнього цента, щоб ти була щаслива». (Джон Пендлтон).
«– Ви знаєте, мені дуже подобається Поліанна, – вів далі чоловік. – Це й через саму дівчинку, і через її матір. Я ладен був віддати Поліанні всю нерозтрачену любов, яку беріг у серці всі ці двадцять п'ять років». (Джон Пендлтон).
«– Я хочу передати Поліанні кілька слів, – сказав він. – Скажіть їй, будь ласка, що я бачився із Джиммі Біном і що збираюся взяти його до себе. Тепер їй буде з чого порадіти. Я маю намір усиновити хлопчика». (Джон Пенделтон).
Завдання: Скласти схему «Сходинки Джона Пендлтона: від самотнього сердитого мовчуна до люблячого батька», використовуючи цитати твору.
Завдання для IV групи: місіс Сноу.
(Цитатний матеріал)
« Місіс Сноу бідна, хвора й належить до тієї ж парафії, що й міс Полі».
«– До неї ніхто не любить ходити. Якби тільки людям не було її шкода, жодна душа й раз на день не навідалася б до неї, така вона уїдлива». (Ненсі)
«На думку місіс Сноу, в житті все відбувається неправильно, навіть дні тижня ідуть не так. Якщо сьогодні понеділок, вона шкодує, що то не неділя, а якщо принесеш їй холодець, їй неодмінно забагнеться курки. Однак, якщо принесеш курку, то почуєш, що їй хочеться бульйону з ягняти». (Ненсі).
«А мені ніхто не казав, що ви така гарна». (Поліанна).
«– Я – гарна? – з гіркою іронією перепитала жінка».( Місіс Сноу).
«Хвилин з п'ять Поліанна працювала вміло, вправно, начісуючи впертий кучерик, зачісуючи вгору пасемця на шиї або збиваючи подушку, щоб голова мала ефектніший вигляд. Тим часом хвора супилася та іронізувала з приводу цих маніпуляцій, а тоді раптом прокинулося в ній збудження, близьке до хвилювання».
«– Знайти щось таке, з чого можна було б порадіти? Коли лежиш прикута до ліжка? Ще б пак, – відказала місіс Сноу. – Якщо ти така розумна, скажи, будь ласка, чому я повинна радіти?»
«– Я ж не збираюся усе життя пролежати в темряві лише тому, що я недужа». ( Місіс Сноу).
«Місіс Сноу лежала на ліжку, заплющивши очі. Але вражена Міллі побачила сльози на зів'ялій щоці».
«Того дня, на превелику втіху Поліанни, вона сказала, що дуже рада, що Поліанна принесла їй саме холодець із телячої ніжки, бо саме цього холодцю їй сьогодні найбільше хотілося».
«Саме так. Перекажіть їй, – гарячково підхопила дівчина. – Хай вона зрозуміє, чим ми їй зобов'язані. Вона ж дещо бачила, бо була там, і вона знає, що моя мати вже інша. Але я хочу, аби міс Поліанна знала, наскільки вона змінилася. І я також. Я теж намагалася грати в її гру... помалу».(Міллі).
«Міс Полі насупилася. Вона хотіла розпитати Міллі про «гру», але не було нагоди. Дівчина нервово торочила своє».
«– Раніше все було погано... з мамою: вічно невдоволена. За таких обставин... вона й невинна. Але тепер вона дозволяє мені піднімати штори, почала цікавитися тим, як вона виглядає, які в неї сорочки, – усім навколо. Навіть почала в'язати всячину: дитячі посторонки і ковдрочки для шпиталів та ярмарків. Вона так цим захопилась!.. і радіє, що може це робити. А все завдяки міс Поліанні, бо то вона сказала матері, що треба радіти, коли є здорові руки. І матері відразу захотілося зробити щось корисне. Ото вона й узялася в'язати. А як наша кімната змінилася: скрізь червона, блакитна, жовта чесана вовна, а на вікнах – підвіски, що вона нам їх подарувала. До кімнати ж тепер увійти приємно. А раніше то була страхота: темінь, нудьга, нещасна мати. Ви мене розумієте?» (Міллі).
Завдання:
- Перекажіть близько до тексту історію місіс Сноу, користуючись цитатним матеріалом.
- Доведіть, що в кінці твору- це вже зовсім інша людина.
Завдання для V групи: лікар Чилтон
(Цитатний матеріал)
«– Я знаю, але ви ж допомагаєте – хіба не так? – і ви раді допомагати людям. Тому ви сповнені найбільшої радості!» (Поліанна).
«Несподівано на очі лікареві набігли сльози. Лікар жив самотою: у нього не було дружини, а домівкою був двокімнатний офіс у пансіонаті. Він дуже любив свій фах. І зараз, дивлячись у сяючі очі Поліанни, він відчув, як чиясь рука з любов'ю лягла на його голову, благословляючи. І він знав, що відтак ні важка праця, ні безсонні ночі не змусять його забути цей захват, що прилинув до нього з очей Поліанни».
«– Нехай Бог благословить тебе, дівчинко, – зворушено сказав він. І потім з відкритою усмішкою, яку знали й любили його пацієнти, додавав:– Гадаю, ковток цих зміцнюючих ліків, потрібний не лише пацієнтам, а й лікареві!» (Лікар Чилтон).
«– Дитинко, ти навіть не уявляєш, що сьогодні завершила найрадіснішу справу в своєму житті! – сказав він голосом, який тремтів од почуттів».(Лікар Чилтон)
Завдання та запитання.
- Чому, зі слів Поліанни, лікар Чилтон «сповнений найбільшої радості!»?
- «– Гадаю, ковток цих зміцнюючих ліків, потрібний не лише пацієнтам, а й лікареві!». Про який ковток ліків іде мова? Чи можна такі ліки купити в аптеці?
- Яку роль в житті лікаря відіграла Поліанна?
Завдання для VI групи: Пол Форд
(Цитатний матеріал)
«Преподобного Пола Форда боліло, що з кожним місяцем, попри всі заходи, справи в парафії йшли дедалі гірше. Тепер, здавалося, дійшло до того, що де оком не кинь – самі скандали, заздрощі та чвари. Він переконував, благав, звинувачував, картав, ігнорував, зрештою, палко і з надією молився. Але сьогодні він змушений був визнати, що усі його зусилля звелися нанівець».
«Священник поволі витяг з кишені нотатки до наступної недільної промови. Замислився над ними. Губи потоншали, надавши йому суворого вигляду, й він голосно, з почуттям почав читати:«Біда вам, книжники і фарисеї, облудники, бо ви зачиняєте людям царство небесне, бо й самі ви туди не йдете, і тих, хто хоче увійти, не пускаєте!»
«Священник повільно згорнув нотатки й сховав їх назад до кишені. Тоді зітхнув, наче застогнав, кинувся до підніжжя дерева й затулив обличчя руками.
– Вісімсот!».
«– Так, і всі вони закликають радіти й звеселятися. Тому тато й назвав їх «радісними текстами». (Поліанна)
«– О! – на обличчі священника з'явився дивний вираз. Його погляд мимоволі зупинився на нотатках, які він тримав у руках... «Біда вам, книжники й фарисеї, облудники»...
«– А твій тато любив «радісні тексти»? – буркнув він». (Пастор).
«Пастор перебігав очима текст і виловив ще один абзац: «Людям потрібне заохочення. їхню природну опірність треба зміцнювати, а не послаблювати... Не треба гудити людей за їхні вади – радше вкажіть їм на їхні чесноти. Спробуйте відволікти їх від поганих звичок. Покажіть їм їхні переваги, справжнє єство, що здатне зважуватись, робити й перемагати! Приваблює людина гарна, ладна допомогти, дати надію, і це може перемінити ціле містечко. Люди випромінюють те, що у них в думках і на серці. Якщо людина добра і обов'язкова, її сусіди незабаром це відчують. Але якщо людина ганьбить, супиться і критикує, сусіди відплатять тим же, ще й додадуть. Якщо ви шукаєте погане, чекаєте на це, то ви його знайдете. Але якщо знаєте, що знайдете добро, – матимете його. Скажіть сину Тому, що ви впевнені, що він з радістю наповнить ящик, і ви побачите, як з'явиться жвавість, готовність і зацікавленість!»
«Наступної неділі проповідь преподобного Пола Форда стала справжньою сурмою, що викликала усе краще в тих, хто її чув, – у чоловіка, жінки й дитини. А починалася вона одним із восьмиста сонячних «радісних текстів», підказаних Поліанною:«Радійте в Бозі та звеселяйтесь, праведні, втішайтеся усі правдиві серцем»».
Запитання і завдання:
- Що турбувало преподобного Пола Форда?
- Прочитайте уривок з тексту: «Людям потрібне заохочення. їхню природну опірність треба зміцнювати, а не послаблювати... Не треба гудити людей за їхні вади – радше вкажіть їм на їхні чесноти. Спробуйте відволікти їх від поганих звичок. Покажіть їм їхні переваги, справжнє єство, що здатне зважуватись, робити й перемагати! Приваблює людина гарна, ладна допомогти, дати надію, і це може перемінити ціле містечко. Люди випромінюють те, що у них в думках і на серці. Якщо людина добра і обов'язкова, її сусіди незабаром це відчують. Але якщо людина гадить, супиться і критикує, сусіди відплатять тим же, ще й додадуть. Якщо ви шукаєте погане, чекаєте на це, то ви його знайдете. Але якщо знаєте, що знайдете добро, – матимете його. Скажіть сину Тому, що ви впевнені, що він з радістю наповнить ящик, і ви побачите, як з'явиться жвавість, готовність і зацікавленість!»
Як у цьому уривку розкривається психологія людей?
Якими порадами ви скористалися б у власному житті?
- Проповідь починалася одним із восьмиста сонячних «радісних текстів», підказаних Поліанною.Чим проповідь стала для людей? Як ви думаєте, чому?
Завдання для VII групи: Інші жителі міста.
Місіс Бентон
«Жіночка повагалась, а тоді промовила:
– Передайте їй, будь ласка, що я... що я тепер ношу ось це, – вона торкнула блакитний бант на шиї. Помітивши в погляді міс Полі неприховане здивування, вона додала: – Ваша дівчинка так довго вмовляла мене вдягнути хоч щось кольорове, і я подумала... їй буде приємно дізнатися, що я теж почала гратися в її гру. Вона мені казала, що Фредді, напевне, було б приємніше бачити мене такою. Ви знаєте, мій Фредді – це все в моєму житті. А решта..., – місіс Бентон кивнула і пішла до виходу. – Тільки ж не забудьте, передайте Поліанні те, що я сказала, – повторила вона і зникла за дверима».
«Цього ж дня прийшла іще одна вдова. Принаймні вона теж була в траурі. Міс Полі бачила її вперше. Їй цікаво було, звідки Поліанна могла її знати? Леді відрекомендувалася: місіс Тарбел.
– Ми з вами не знайомі, – почала вона, – але я добре знаю вашу небогу, Поліанну. Літо я прожила в готелі й щодня робила оздоровчі прогулянки. Під час однієї з таких прогулянок я і познайомилася з вашою небогою. Вона така мила! Я не зможу пояснити, чим вона стала для мене. Коли я приїхала сюди, мені було дуже гірко на душі. Її променисте личко та веселість нагадали мені про мою... донечку, яку я втратила багато років тому. Мене достоту вразила звістка про аварію. А коли я почула, що бідолашна ніколи не зможе ходити і дуже страждає, бо не може радіти, – я вирішила, що просто зобов'язана прийти до вас. Жінка завагалась, а тоді почала швидко говорити. Та підборіддя лишалося виклично задерте».
«– Мене звати місіс Пейсон – місіс Том Пейсон. Гадаю, ви чули про мене – усі «порядні люди» чули – хоча дещо з того неправда. Але то пусте. Я прийшла до вашої дівчинки. Мені відомо про те, що з нею сталося, і мене це приголомшило. На тому тижні я почула, що вона ніколи більше не зможе ходити. Ви знаєте, я ладна поміняти з нею свої гарні ноги. Вона за годину може зробити стільки добра, скільки я не зроблю і за сто років. Але то пусте. Просто ноги не завжди даються тому, кому вони найбільш потрібні».
«Жінка пересапнула і відкашлялася. Однак вона й далі вела хрипким голосом.
– Можливо, ви про це не здогадуєтеся, але я часто бачила дівчинку. Наш дім стоїть біля Пендлтонського узвозу; Поліанна часто ходила там і заглядала до нас, гралася з моїми дітьми, розмовляла зі мною, з моїм чоловіком, коли він був удома. Здається, це їй подобалося, і ми їй подобалися теж. Та й нам було приємно. Схоже, вона не знала, що люди її кола не часто спілкуються з такими, як ми. Бо якби вони заходили частіше, міс Гаррінгтон, таких людей, як ми, було б менше, – додала вона з раптовою гіркотою».
«Отож вона заходила. Ні, вона собі не зашкодила, а нам це пішло на користь. Вона про це не здогадується і ніколи не здогадається, бо тоді доведеться розповідати і про інші неприємні подробиці, а їй це не обов'язково знати».
«Отаке. З багатьох поглядів цей рік видався для нас найважчим. Ми з чоловіком були в безнадії та розпачі й готові... на все. Навіть збиралися розірвати шлюб і віддати кудись дітей... власне, ми не знали, що робити з дітьми. Але стався цей нещасний випадок, і ми почули, що ваша дівчинка ніколи не зможе ходити. І тоді ми згадали, як вона приходила до нас, як сиділа на порозі, бавилася з нашими дітьми, сміялася і – просто раділа. Вона завжди знаходила, з чого можна порадіти. А одного разу вона нам розповіла про свою гру і намагалася вмовити нас погратися в неї».
«А тепер ми почули, що вона потерпає, бо більше не може гратися у свою гру, не може знайти, з чого б їй порадіти. І я прийшла, щоб сказати Поліанні – можливо, це їй допоможе порадіти, – що ми з чоловіком вирішили не розлучатися і спробувати погратися в її гру. Я знаю, вона зрадіє, тому що дуже переживала через те, що ми оповідали. Я ще не впевнена, що нам ця гра щось дасть... але сподіваюсь на краще. Принаймні ми спробуємо, бо вона так хотіла. То ви перекажете їй?
– Так, я перекажу їй, – кволо пообіцяла міс Полі. А тоді раптом з дивною рішучістю зробила крок уперед і простягла руку. – Дякую, що ви прийшли, місіс Пейсон, – щиро мовила вона».
Запитання:
- Якою порадою Поліанни скористалася місіс Бентон?
- Про що нагадали променисте личко та веселість Поліанни місіс Тарбел? Чому вона вирішила, що зобов’язана прийти до Поліанни.?
- Передбачте, чи допоможе місіс Пейсон та її чоловікові « гра в радість» зберегти сім’ю?
